У 1596 році в українському місті Бересті (тепер – місто Брест у Республіці Білорусь) частина єпископів Київської митрополії об’єдналася з католицькою церквою, і цим була створена фактично нова, уніатська церква з безпосереднім підпорядкуванням Папі Римському. Це був жорстокий і підступний удар Київській Православній Митрополії. Початок XVII ст. ознаменувався значним розширенням впливу католицької церкви на українських землях та безперестанними утисками Православ’я. Лише на православні монастирі унія не мала особливого впливу. А ще дієвим бастіоном захисту Православ’я залишався світський елемент: значна частина української шляхти та братські організації.

Але Господь Всемилостивий, ще майже за півсотріччя до цих тяжких для України подій посилає на її багатостраждальну землю нового свого світильника, вірного захисника Православ’я – Івана Княгиницького, майбутнього преподобного Іова Манявського.

У 50-х роках XVI ст. у поселені Тисмениця (тепер районний центр у Івано-Франківській області) у «маломіщанській», але шляхетній сім’ї Княгиницьких народився хлопчик, названий при святому хрещенні Іваном. Родина Княгиницьких ревно берегла батьківську Святу Православну віру і у великій пошані до неї виховувала свого сина Івана. Читати й писати він навчився в місцевій школі. Особливе душевне задоволення Іван знаходив у читанні Святого письма та Закону Божого, тому подальшу освіту отримував в Унівському монастирі, неподалік від Перемишля. Вже тоді юний Іван мав тверді наміри служити Господу і мріяв прийняти чернечий постриг.

А поки-що з Унева його життєвий шлях проліг до Острога, у дім князів Острозьких. Спочатку він продовжив навчання в Острозькій греко-слов’яно-латинській колегії, заснованій князем Костянтином, а потім, на деякий час, став її викладачем. Якось, Івану довелося зустрітися в самому Острозі з афонськими ченцями. Їхні розповіді про чернече життя на Святій Горі заполонили мрії Івана на все життя.

А тут-ще, як пише російський історик Н. Батюшков в своїй праці «Волинь» (СПб, 1888), князь Острозький посилає Івана, як людину достойну і благонадійну, на Святу Гору Афон для роздачі милостині по монастирях. Звичайно, що таке доручення Іваном було сприйняте з величезною радістю і чітко виконане.

Іван Княгиницький отримував справжню насолоду, деякий час споглядаючи і детально вивчаючи побожне життя афонських ченців. Та невдовзі він повернувся додому, в рідний край. Батьків своїх там він вже не застав, бо вони померли.

Наступив час, коли Іван прийняв важливе рішення, кардинальне і однозначне — роздати успадковане майно бідним і повністю звільнити себе від мирських турбот. Що він негайно й зробив.

Іван знову повернувся на Святу Гору, але на цей раз вже майже на тринадцять років і прийняв чернечий постриг з іменем Єзекіїль – на честь святого пророка Єзекіїля, адже в церковному календарі таке ім’я єдине. Постриг здійснював ієромонах Ісидор, який і став духівником ченця Єзекіїля. Він же направив початкуючого ченця у Ватопедський монастир. Мощі того Ісидора після його смерті і дотепер залишаються нетлінними. Єзекіїль з вірою і терпінням у всьому корився своєму духівнику та зберігав у серці всі його настанови і повчання.

У Ватопедській обителі Єзекіїль спочатку ніс послух просфорника, а потім займався переплетенням богослужбових книг. Але, в першу чергу, він досконало вивчив студійський устав Афонських монастирів і добре оволодів грецькою мовою.

На Афоні Господь звів його ще з одним подвижником, земляком з України – Іваном Вишенським. Обидва вони були високоосвіченими ченцями, відзначалися суворим аскетизмом та великою ревністю до Православної Віри. А ще одна дивна схожість у їхніх роках життя: обидва народилися біля 1550 року і обидва померли в 1621.

Відоме послання Івана Вишенського своєму однодумцеві, коли той вже повернувся в Україну, де надто цікаво говориться про Афон:

«Знай, що Свята Гора до раю подібна, аероповітряним, чистим і втішливим зефіром дихає, перебуваючи у відлученні від світу, і ця благодать і нині не зменшилася, бо вона з повітря».

А ще Єзекіїль мав послух ходити на Русь-Україну збирати милостиню, вправно його виконував та завжди вчасно повертався. Після чергового повернення він захотів жити у скиту. Там, як працьовита бджола, він почав збирати повчання від багатьох подвижників, знав, що вони йому знадобляться у майбутньому. Перебуваючи в усамітнені й безмовності, всім своїм єством Єзекіїль показував Давидову лагідність, Мойсеєву благість, Йосифову доброчесність, Даниїлові роздуми, Іллєву ревність до віри, нестяжання та зразок життя в пості Іоана Предтечі. Отці Афонські благословляють його життя в печері, щоб гамувати своє тіло голодом і спрагою, всенічним стоянням, щоб насправді він міг сказати апостольське слово: «вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20).

Зі страхом виконуючи церковне правило, афонський чернець Єзекіїль дійсно віддавав себе повністю на служіння Всевишньому. Може й залишався б він на Афоні, та дійшли до Святої Гори сумні вісті з України, з його рідної батьківщини: вісті про зраду п’ятьох єпископів православних на чолі з митрополитом Київським Рогозою та про створення Берестейської унії. Єзекіїль приймає рішення про негайне повернення додому.

Православний львівський єпископ Гедеон Балабан, який витримав натиск унії, запрошує його на відбудову монастиря, що знаходився у тодішньому селі Уневі на Львівщині. Єзекіїль не лише відновлює стародавній монастир, але й навчає ченців афонському чину. Єзекіїль відмовляється від запропонованого владикою Гедеоном висвячення в чин ієрея, а приймає схиму з іменем Іов. Висвячення відбулося в день пам’яті святого Іоана Предтечі, якого він старався наслідувати все своє життя. Тоді при монастирі вже діяла відома Унівська друкарня, в якій ігумен Кирило Транквіліон-Ставровецький в 1616 році надрукував своє «Зерцало богослов’я», але про це розповімо трохи пізніше. Тепер, на місці монастиря, що в безбожні часи був перепрофільований і на в’язницю, і на психоневрологічний диспансер, з 1993 року діє Унівська Свято-Успенська Лавра греко-католицького обряду.

В 1602-03 роках Іов, на запрошення місцевого діяча Адама Балабана, прибуває до Угорницького Спасового монастиря на Прикарпатті, в якому у 1561-1584 рр. подвизався майбутній преподобний Іов Почаївський. Іов Княгиницький стає ігуменом обителі та запроваджує в Угорницькому моанстирі суворий афонський устав. У 1604-06 рр. в Угорники з Афону двічі приходив товариш Іова Княгиницького афонський подвижник Іван Вишенський, щиро переживаючи за наслідки Берестейської унії.

На початку XVII ст. Адамом Балабаном була закладена Угорницька Свято-Михайлівська церква (сучасне село Баб’янка, поблизу Угорників), будівництво якої завершив Іов Княгиницький. Пізніше Адам Балабан заснував при цьому храмі монастир, яким просив опікуватися Іова Княгиницького. В Угорницькому монастирі Іов Княгиницький пробув до 1613 року.

Трохи пізніше, на запрошення ігумена Дерманського монастиря (на Волині), Іов із справжнім задоволенням навчає місцевих ченців Афонському аскетизму. А ігуменом того монастиря був тоді Ісаакій Святогорець, майбутній Єрусалимський Патріарх.

Не розриваючи духовного зв’язку з близьким для його серця Угорницьким монастирем, надто тужить Іов Княгиницький за усамітненим скитським життям, тому й відходить у далеку лісову хащу, вверх по течії річки Манявки, де до неї впадає річка Батерс. Була та місцина, немовби острів, неприступна ні людям, ні тваринам. За людськими переказами, в цій місцині ще з 1240 року проживали ченці з Київського печерного монастиря, які втікали від татар в Карпатські гори. Тут і задумав преподобний Іов створити монастирський скит від Угорницької обителі – новий Український Афон…

На цьому складному життєвому шляху зустрівся йому христолюбивий пан – Петро Ляхович, якого Іов взяв з собою. А той зі своїми людьми безоплатно спорудили спочатку невеличку колибу, а пізніше і церкву Іоана Предтечі, яка й дотепер, вже оновлена, стоїть в центрі села Маняви.

Приходила сюди провідати преподобного Іова і братія з Угорників, та він мало кого залишав біля себе. Для угорницької братії він склав за афонським зразком устав та багато молитов. Деякий час в Манявському скиту перебував і афонський побратим Іван Вишенський, поки не повернувся на Святу гору, тепер вже назавжди.

Було, якось, преподобному Іову видіння від Бога і в його промові були такі слова:

«…Повинна бути воздвигнута на цьому місці обитель во славу Христа Бога і Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Як ти відійдеш, не буде тут місце пусте, будуть тут ченці жити…».

Преподобний впав на коліна і в страху Божому промовив: «Воля Господня нехай буде!».

А вже у 1611 році на вибраному для Українського Афону місці почалося спорудження чернечих келій. Весною наступного року, як тільки зійшов сніг, теслярі ктитора Петра Аяховича взялися за зведення церкви, яка вже восени на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього була освячена. Допомагала у спорудженні Манявського скита й братія Угорницького монастиря, який на той час залишався найбільшим православним монастирем на Прикарпатті. Так була заснована нова обитель на землі Прикарпатській – Скит Манявський.

Не маючи священичого сану, тепер Іов Княгиницький почав управляти двома монастирями – Угорницьким і Манявським. Тому у 1613 році на його прохання в ієромонахи був висвячений ієродиякон Феодосій, що трудився поряд з Іовом вже сім років. Йому й було запропоновано управляти Манявським Скитом. Довго не погоджувався на ігуменство Феодосій, та преподобний Іов впав перед ним долі і не піднімався до тих пір, поки не почув його згоди:

«Будь пастирем і вчителем стада цього, зібраного Богом. Ти є ієромонах, духівник наш, так тобі належить бути і ігуменом, а я буду тобі по моїх силах допомагати поки буду жити», – сказав Іов та вручив Феодосію жезл і книгу Святого Василія.

Після того преподобний Іов знову усамітнився, але, отримавши запрошення києво-печерських ченців, вирушив до златоглавого Києва. Там він приклав чимало зусиль на відновлення монастирського життя за Афонським уставом та й повернувся до рідної вже йому Манявської обителі.

Весною 1619 року було розпочато спорудження нової церкви, яка також була освячена на Воздвиження Чесного Хреста того ж року. А вже в наступному – патріархи Константинопольський Тимофій та Олександрійський Кирило надали монастирю право Ставропігії.

Тепер коротко скажемо про полеміку преподобного Іова з ігуменом Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким з приводу його догматичної праці «Зерцало богословія». В ній було допущено цілий ряд неправославних поглядів. Іов, розглядаючи її разом з братією Манявського скита, порадив Кирилу такий твір не друкувати і цим визвав його великий гнів. Адже праця вже була надрукована. Все стало зрозумілим лише тоді, коли її автор у 1625 році опинився в унії.

Близько 1620 року преподобний Іов знову усамітнився в своїй келії, бо відчував, що його земне життя наближається до завершення. У 1621 році він тяжко захворів і відійшов до Господа 29 грудня. Братія поховала свого вчителя у притворі нової церкви.

Манявською обителлю продовжував управляти ігумен Феодосій. На його долю випав тяжкий час гонінь на православних з боку єзуїтів. Адже тоді померло багато православних єпископів, а оскільки польська влада нових обирати забороняла, православні обителі залишалися без захисту.

Та преподобний Феодосій, будучи надто суворим подвижником, перетерпів всі труднощі й мудро керував своїм монастирем. Справжню підтримку він мав від світської людини, уродженця міста Самбора, гетьмана Війська Запорізьського – Петра Сагайдачного.

У 1628 році ігумен Феодосій був учасником Собору Київської Митрополії, скликаного митрополитом Іовом Борецьким у Києві у Михайлівському Золотоверхому монастирі. У цьому ж соборі брав участь виходець з Угорницького монастиря й тодішній ігумен Почаївський – преподобний Іов Залізо. Собор одностайно осудив унію і постановив твердо стояти в Православній вірі.

За ігуменства преподобного Феодосія вже багато монастирів було підпорядковано Скиту Манявському, який хоч і залишив за собою назву скита, але вже давно став істиним центром Православного чернецтва за Афонським уставом в Україні.

Вісті про доброчесне і суворе життя ще одного Манявського подвижника – ігумена Феодосія – також ширилися по всій Галичині та далеко за її межами. Продовжувач святої справи преподобного Іова Княгиницького упокоївся 24 вересня 1629 року і був похований поряд зі своїм учителем.

Про визначний вклад цих двох подвижників у налагодження чернечого життя за Афонським уставом на західних українських землях початку XVII ст. достойно сказав Київський Митрополит Петро Могила: «Якщо хочете побачить слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській подобі присвятили своє життя Богу».

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату в липні 2004 року приєднав преподобних Іова і Феодосія Манявських до сонму святих і встановив дні їхнього вшанування:

- преподобного Іова Манявського – 29 грудня (11 січня),

- преподобного Феодосія Манявського – 24 вересня (7 жовтня),

- спільну пам’ять – 24 червня (7 липня).

Борис Самбор «Святі землі Української»,
ігумен Никон (Гайдай) – доповнення.

0